Вівторок, 21.05.2019, 04:40
Вітаю Вас Гість | RSS

Сайт головного спеціаліста з питань внутрішньої політики

Мово рідна...

Її зроду-віку називали сиротою. Лаяли, дражнили, проганяли. Але це зовсім не бентежило Мову. Вона йшла від села до села від міста до міста. Вона знала, що рано чи пізно знайде своїх батьків, з якими ще у дитинстві розлучили вороги, які напали на її рідне село. Поневолили людей, більшість забрали у рабство, та Мові вдалося не тільки затаїтися від пильного ока чужинців, а й вирватися на волю.
Хоч і всі навкруги називали її сиротою безрідною, у своїй пам’яті берегла світлий образ батьків, яких і шукала по всьому світу. Хто коли-небудь бачив це дівча – його краси забути не міг уже ніколи. У волоссі заплело своє золото сонця, очі, напоєні голубою неозорістю неба, а в голосі - перелив співу солов’я, шепіт пшеничного поля, дзюркіт весняного струмка. Той неповторний голос не залишав байдужим нікого. Одним спів Мови до крові і сліз бентежив душу, інші скаженіли, почувши лише перший звук. З люті кидалися на дівчинку, плювали в очі, рвали і так пронизану латками і дірами свитину. Були й такі, що на руки кайдани одягали, кидали у в’язницю, тортурам піддавали. Та Мова і там не замовкала. Мужньо терпіла, а сльози росила лише у піснях. Виходила на волю і продовжувала мандрувати. Бувало прибивалася вона до добрих людей, які у любистку-м’яті викупували Мову, у найпишніші шати одягали, найкоштовнішими перлами прикрашали. Зачаровані красою Мови, вони співцями свого народу стали. Як не тішилася Мова добром і розкошами цих людей, образ батьків кликав її у дорогу. Багатьох з тих співців не минув людський осуд за те, що прихистили сиротину і її нарекли царівною народу. А декому і терновий вінок на голову одягали за те, що у житті з Мовою знався.
Багато літ ще бідувала, жебракувала, наймитувала по багачах Мова, які замість хліба і доброго слова часто камінням у неї жбурляли. Та одного дня зійшло сонце Господнє над землею і освітило Мові дорогу до батьків її. Зраділи вони, що кровинка їхня жива і вільна, у щирих обіймах до хати її запросили. Увійшла Мова до світлиці, а за столом сидить дівчина, яку батькам окупанти силоміць привели і веліли за доньку рідну мати. Хоч і є в тієї Мови рідна мати Росія, та й до сьогодні не спішить вона додому вертатися. Батьки не попросять чужу доньку покинути оселю, хоч і над їхньою рідною дитиною збиткується: то одежу понищить, то косу підріже, то поб’є так, що болючими синцями тіло вкривається. І біжить Мова на скаргу до батьків, та вони, наче того і не чують. Чи не болить їх серце за рідною донькою, яка стільки уже настраждалася, змалку сиріткою по світі блукала?.. Що стоїть їм на перешкоді, щоб приголубити своє дитя і прогнати цю зайду Мову додому?..
Коли ми визнаємо себе батьками рідної Мови і по-батьківськи подбаємо про неї? Вона сьогодні, скалічена суржиком, помічена ярликом «непрестижна», штучно поставлена в умови боротьби за виживання, як ніколи потребує нашої уваги, праці і передусім любові. Вона просить нас всього лиш взяти на себе батьківські обов’язки і подарувати їй родинне тепло.
                                                                        Леся ЯСЮРА
Форма входу
Друзі сайту
Пошук
Календар
«  Травень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 45
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0