Учитель повинен давати відповіді. Але відповіді логічні й оправдані
Нам завжди здається, що вчителі знають все, на будь-яке питання мають відповідь. Та, попри все це, вони також звичайні люди, яким довелося колись обирати, і їхнім вибором стала професія вчителя. Тому зараз мені захотілось дізнатися, чому вони вчинили саме так, чому у житті вони поводяться так, а не інакше, і взагалі, чим живуть вчителі. Хотілося б розповісти про одну з них, яка запам’яталася мені найяскравіше. Але навчає вона не математики чи біології, а вчить дітей малювати. Це – пані Олеся Сікора – працівник Дрогобицької дитячої художньої школи. Хоч уже сотні разів чула цю фразу від пані Олесі, однак вона не перестає мене дивувати. Бо ж усі навколо ходять на роботу і з роботи такі змучені і виснажені, іноді навіть злі. Вона ж каже: «Я на роботу ходжу духовно відпочивати. Завжди іду окрилена, з хорошим настроєм». Хоч, мабуть, це пов’язано й зі специфікою роботи, адже вона працює із дітьми. А це вже зовсім інша справа, тут потрібне правильне налаштування, правильний настрій. І не кожному це дано. Але «діти відкриті, діти завжди говорять те, що думають. З дорослими важче, бо діти не лицемірні, вони позитивні». І одразу в голові думка: але ж не усі діти такі. Є і неслухняні, увагу яких потрібно завойовувати, адже дітлахи завжди знаходять собі щось захоплююче, і не завжди це «щось» є хорошим. Але, як колишня учениця, знаю відповідь: складнощів немає, бо у людини, покликаної бути наставником, їх бути просто не може. «Я продукую стандартні, класичні істини». На думку пані Олесі, все залежить від виховання. Якщо дітей не обмежували у їх пориваннях, то вони приходять і працюють. Інших же треба підштовхнути. Та, попри все це, вона намагається прищепити дітям любов до свого, рідного, бо «своє культивується для своїх дітей». Мабуть, потрібно звернути увагу і на саму методику виховання. Кожен учень знає, що приходить до класу працювати. Та, звичайно, залишається час на спілкування і пустощі. Більше того, це відбувається паралельно, органічно. Бо в художній школі межі дозволеного дуже широкі. Головне, щоб це надихало на творчість і був результат. З кожної дитини пані Олеся намагається витягнути максимум: «Зараз, коли нова дитина приходить до класу, вже за кілька уроків я можу сказати, як потрібно із нею працювати». Та виявилось, що коли вона працювала викладачем у Підбужі, то намагалась всіх дітей «підтягати» до одного рівня, але: «Я проаналізувала, і дійшла висновку, що вчиняю нечесно стосовно сильніших дітей. Адже я приділяла більше уваги слабшим». Але, не зважаючи на все це, усі учні рано чи пізно закінчують школу, а вчитель бере нових. Старші ж телефонують, заходять у гості, адже вони з учителем стали справжніми друзями, звикли довіряти йому. Інші ж так і залишились на відстані «учень-вчитель». Мені стало цікаво, як пані Олеся виховує власних дітей. Вона відповідає, що їм було важче, бо для них були дуже високі вимоги. Вона не хотіла, щоб її діти були сірою масою, бо «це нецікаво, це нікому не потрібно, більше того – це не логічно!». Як рідні діти, так і учні вже стали своєрідними вчителями для пані Олесі, бо «вони молоді, сучасні, перспективні, без комплексів, впевнені в собі…» Сама ж вона заявляє, що ніколи не була впевнена у собі, ставила до себе високі вимоги. Але з дитинства хотіла бути художником і вчителем. І мрія її здійснилася. Хоч, можливо, в чомусь вважає себе не до кінця реалізованою. Ось така вона, моя вчителька. Складна і водночас рідна. Яка знає, що для кожної дитини потрібен свій підхід, і з легкістю його знаходить. Яка вірить, що без знання своєї історії, нічого справді вартісного створити просто неможливо. Яка вважає, що вчитель має бути для учнів кумиром, але зірками мають бути саме учні. Яка не сварить, а лише «підвищує тон». У якої все виходить органічно, природно і по-справжньому. За це і люблю… Юля Григоренко
|